Класифікація фігур і тропів

 

(Леся Українка)

 

Період з двох членів називають  двочленним, а період з трьох членів — тричленним. Кожний член періоду  може мати кілька колон (менших частин — на один-два віршових рядки).

 

У стилістиці період вважається фігурою високого, піднесеного, урочистого стилю, опоетизованого мовлення. Він  належить до найдавніших фігур античної риторики. Великим майстром періодів був давньогрецький ритор і оратор Горгій, тому період у риториці називають  горгієвською фігурою. Місткий за змістом, вишуканий за формою і самобутній інтонаційно, період поширився у  публіцистиці, поезії, художній прозі.

 

І вийшов я на гори, як Хорив, Поглянув на Дніпра важке свічадо, Братам далеким поклонився радо, Бо Київ разом  з ними я творив. Світила осінь. Берег златогрив Дививсь у  воду, як русяве чадо Князів моїх. О  таємнича Ладо, Скажи//чиє життя я  повторив?

 

(Д. Павличко)

 

Характерним для періоду  є те, що його члени (їх ще можна назвати  засновком і висновком) майже  завжди за кількістю конструкцій, що входять до них, різні, але зміст  їх та інтонація створюють враження єдності і рівноваги цих частин. Фінал періоду називається клаузулою  і замикає кільце періоду. Нагромадження  інформації в протазисі (частіше) і  в апозисі (рідше) досягається повторами  і паралелізмами синтаксичних конструкцій, тому період має свою змістову, структурно-синтаксичну  і ритмомелодійну архітектоніку. Для  періоду важливого значення набуває  саме звучання тексту, бо виникла ця фігура у Давній Греції в епоху  культури живого карбованого слова, яка потребувала гармонії думки, змісту, граматичної будови, ритму  і мелодії звучання, тому період частіше використовується у поезії і свідчить про майстерність автора. Наприклад:

 

Якби знав я чари, що спиняють хмари, Що два серця можуть ізвести  до пари, Що ламають пута, де душа закута, Що в полсиву ними зміниться отрута! // То тебе би, мила, обдала їх сила, Всі  би в твоїм серці іскри погасила, Всі думки й бажання за одним  ударом. Лиш одна любов би вибухла  пожаром, Обняла б достоту всю  твою істоту, Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, —// Тільки мій  там образ і ясніє й гріє... Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

 

(Іван Франко)

 

Коли весна рожева прилетить  І землю всю вбере і заквітчає, Коли зелений гай ласкаво зашумить І стоголосо заспіває, Коли весні  зрадіє світ увесь І заблищить  в щасливій долі, І ти одна в квітках  і травах, в полі десь, Серед весни, краси і волі Не зможеш більше серце  зупинить, Що в грудях буде битись, мов  шалене, І скрикнеш,//— знай, не долетить Уже твій скрик тоді до мене.

 

(О. Олесь)

 

сінькому дні чебрецевої хвилі, що прокочується по тобі хмільним потоком,//— і крутиться голова (Є. Гуцало).

 

Період означальний:

 

Хто біг крізь тьму в  атаку, Кого не міг спинить гармат охриплий крик, Хто бачив на снігу  крові багряні маки,//— Той  брат мені навік.

 

(В. Сосюра)

 

Період може включати кільцевий  повтор, що формує рамку строфи чи тексту. Такий період називають кільцевим:

 

Речі прості і чисті  люблю я: Серце для друзів відкрите, Розум до інших уважний, Працю, що світ звеселяє, Потиск руки мозолястої, Сині світанки над водами, Шум у  лісі зелений і шум золотий, Спів солов 'ї'ний і пісню людську, Скромну  шипшину і горду троянду, Мужність і вірність, Народ і народи//—  Я люблю.

 

(М. Рильський)

 

Період часовий виражає  часові відношення між засновком  і висновком.

 

Після довгого літнього дня, коли сонце сідає, а розпечена  земля поволі скидає з себе золоті шати, коли па бліде, втомлене днем небо з \являються крадькома несміливі  зорі, в останньому промінні сонця  справляє грища мушва, а дивно  м 'яке, злото-рооїсеве повітря приймає  віддаль бузкові тони і робить простори ще ширшими і ще глибшими,// — Маланка з Гафійкою волочать курною дорогою утому тіла й приємне  почуття закінченого дня (М. Коцюбинський).

 

Період предикатний:

 

Знай, Батьківщина —//церіка, що серед поля, поза селом, геп попід  лісом, тихо плине, це в саді нашому дерева, зілля, квіти, це на лапах пшениця  золотокоса, це той, що віє з піль пахучий теплий вітер, це на левадах  скошена трава в покосах, це наші всі пісні і молитви щоденні, це рідна мова — скарб, якого ти не згубиш, це небо синє вдень, а серед  ночі темпе, це, моя Олю, все, що ти так  щиро любиш (Б.-І. Антонич).

 

Період причинний:

 

Її [стерню] ще не витіпала негода, не зчорнила бита дощами земля, а тому вона аж світиться, аж сміється,//— і  добрий од неї йде дух, хлібний, дух  достиглого збіжжя (Є. Гуцало).

 

Період протиставний:

 

Нехай ботаніки розв 'язують питання Про різнобарвний лист у  пору опадання, Про ці розливи фарб, про пишну цю красу,//— Я в  серці з юних літ до скопу пронесу  Це листя трепетне на полі голубому, Ці барви пушкінські, цю урочисту втому, Це горде золото, що падас у прах, Ці прожилки тонкі на кленових листах, На листі дубовім ці лінії різьблені, Цю суміш смішливу найяскравіших  плям, Цю смерть, увінчану таким оісивим  життям!

 

(М. Рильський)

 

Період пояснювально-порівняльний:

 

Слово — це діамант: //то сяє  й сміється, то обернеться мутною сльозою, то виблискує яскраво-гнівно або  ласкаво, спокійніше з добротою, то спалахне, мов зірка провідна, яка  народжує надії, мрії, сподівання, або  веселкою заграє і так бадьоро  запалає, неначе вабить, і кличе, і  навіть надихає (Г. Косинка).

 

Період умовний:

 

Коли в бою спиню  свою ходу і на промерзлу землю  упаду, мов для обіймів розпростерши руки, коли на дальніх пагорбах мене вогка земля навіки поглине//—як  знак любові, відданості й злу- ки, у  віщім сні, моїм останнім сні, на серці  похололому нетлінно лежатиме неспаленим в огні шматок землі твоєї, Україно! (Л. Первомайський).

 

Нехай у грудях ти чудове серце маєш І серце те усіх звабля, Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш, Та коли ти Вкраїни не кохаєш,//—  Ти не моя!

 

(М. Вороний)

 

Період пояснювальний. Наприклад:

 

Золотоковці кували хитромудрі вериги-чепи, які прикрасять груди  князям чи воєводам, чеканили па топких стінках ковшів і чаш зображення птиць, риб і звірів, одні виконували з чистого золота гарні ковчежці, які потім прикрашалися різнобарвною емал­лю, другі виводили тонкі візерунки  на срібних релікваріях, ще треті  ламали голову над жіночими прикрасами: сережками-колтами, наруччями, гребенями,//—  і кожен намагався створити щось таке, чого ще піхто не творив і не бачив, кожному хотілося бодай на недовгий час опинитися у вільному світі краси, викликаному власною  уявою, відчути себе неподільним  володарем, паном, вільним у всьому, бо справжню волю дає тільки роблена  тобою робота, яку здатен викопати один ти у цілому світі (П. Загребельний).

 

Інші тропи і фігури

 

Антитеза (від гр. — протиставлення, суперечність) — риторична фігура, що полягає у зумисне підкресленому  зіставленні двох протилежних, але  пов'язаних між собою понять, явищ, речей, ідей та образів для підсилення вражень, для більшої переконливості. Наприклад: Рабський дух краси найвищої збагнуть не може! Самій не довго  збитися з путі, та трудно з неї  збитись у гурті...; Зима. Паркан. І  чорний дріт па білому снігу; Такий  близький ти, краю мій, і безнадійно так далекий (В. Стус).

 

Антитеза може використовуватися  у порівняннях, підсилюючи ефект  несподіваності. Наприклад: О власну стріхи смерть — як щастя засягнути  і обірвати пута, ввійти у коловерть (В. Стус); Звалилася тиша на мене, як грім з ясного неба (І. Калинець).

 

В основі риторичної фігури антитези — філософське розуміння  світу як єдності протилежностей, діалектичний розвиток якої йде за законом заперечення заперечень і зняття протилежностей шляхом синтезу, тобто переходу до нової якості, в якій потім та­кож розвинеться  протилежність, і так безкінечно. У філософії це має вигляд знаменитої гегелівської тріади: теза — антитеза — синтез, в якій антитезу бачимо як розтин, серцевину пізнання речі, після якого наступає синтез справжньої, вже перевіреної якості. Антитеза є способом заглиблення у природу  пізнаваного явища.

 

Античний метод пізнання дійсності ґрунтується на антитетич- носгі самої світобудови та життя  в ній (небо — земля, день — ніч, світло — темінь, життя — смерть, мить — вічність, добро — зло, правда—кривда, радість—горе). На це звернули увагу вже перші філософи й  ритори античного світу. Антитетичною експресією пронизана стародавня міфологія (боги світла й темряви, добра й  зла, миру й війни), фольклор і давня  література всіх народів.

 

Вже в риториці давньогрецького  софіста й оратора Горгія антитеза визнана основною риторичною фігурою. Вона ввійшла в коло так званих горгієвських фігур на всі подальші часи і в усіх риторів. Особливо широко і майстерно користувалися морально-етичними антитезами грецькі й римські  оратори. Прекрасним зразком такої  антитези може бути уривок з промови  Цицерона: «Адже на нашій стороні  бореться почуття честі, на тій —  нахабство; тут — сором 'язливість, там — розпущеність; тут —  вірність, там — обман; тут —  доблесть, там — злочин; ... тут  — чесне ім'я, там — ганьба; тут — стриманість, там — розбещеність; словом, справедливість, помірність, хоробрість...; всі доблесті борються з несправедливістю, розбещеністю, лінощами, безглуздям, всілякими  пороками; нарешті, багатство бореться зі злиднями; порядність — з підлістю, розум — з безумом, нарешті, добрі  надії — з повною безнадією. Невже  при такому зіткненні, вірніше, в  такій битві самі безсмертні боги не дарують цим прославленим доблестям  пере­моги над стількома і  такими тяжкими пороками»1.

 

Антитетичність як принцип  світобачення і світосприймання  у художніх текстах, епідейктичних  промовах виявляється через цілу систему антитез, побудованих на зіставленні та (або) протиставленні однорівневих пар слів (зима — літо, сміх — плач, гарний — поганий, говорити — мовчати), структур (наприклад, колон  у періоді) та частин тексту — аж до антитези, якою може бути весь текст. Віршем-антитезою можна вважати  поезію Івана Франка «Сідоглавому»:

 

Ти, брате, любиш Русь, Я  ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака.

 

Ти, брате, любиш Русь За те, що гарно вбрана, — Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана.

 

Бо твій патріотизм — Празнична  одежина, А мій — то труд важкий, Гарячка невдержима.

 

Такі поезії є у Ліни Костенко:

 

Є вірші — квіти. Вірші  — дуби. Є іграшки вірші, Є рани.

 

Є повелителі й раби. І  вірші є — каторжани.

 

Змінність навколишнього  світу, мить і вічність, сучасне й  минуле, думки й почуття, рух і  спокій, гармонія в природі, розлад у душі — все це знаходить вираження  в антитетичному моделюванні  художніх текстів кращих українських  письменників. Наприклад:

 

Півнеба осінь притягла, Півнеба  — в володінні літа, Там —  дикість бурі, подих зла, Тут —  мир і злагода розлита.

 

хЦицерон. Избр. сочинения: Против Верреса. Против Катилиньї. — М., 2000. —С. 71—144.

 

І я неначе на грані Якогось  краю чарівного, Де вільно бавитись весні  При домі вересня сумного, Де жар  і холод, блиск і мла Живуть край себе в супокою. Як на рослині  два стебла, Одною плекані рукою.

 

(В. Свідзинський)

 

Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова  як сонце сходили в мені. Несказане  лишилось несказанним.

 

(Л. Костенко)

 

І ось ти — все, що снилось  як смертеіснування й життєсмерть.

 

Я камінь. Ти роса,

 

холодна і пекуча.

 

Зле і кату, зле і жертві, а щасливого нема.

 

(В. Стус)

 

Для загострення поезії, надання  їй завершеності, самостійної лірико-філософської форми максимально нагромаджуються  антонімічні пари. Суть антитезного  методу полягає в тому, що в протилежностях шукається та ознака, в якій вони рівні одна одній.

 

Отже, антитеза як художній прийом ніби розширює межі людського мислення, світосприйняття, розкриває новий  простір пізнання.

 

Парцеляція (фр. рагсеїіе —  частка) — це прийом стилістичного  синтаксису, що полягає в розчленуванні  цілісної змісто- во-синтаксичної структури  на інтонаційно та пунктуаційно ізольовані комунікативні частини — окремі речення. В результаті членування одного речення, переважно складного або  досить поширеного, виникає дві частини, з яких основна (більша) називається  базовою, а менша — парцелятом. Стилістичний акцент зосереджується саме на парцел яті.

 

Парцельовані конструкції  виконують у тексті змістопідси- лювальну і ритмомелодійну функції. Парцелят набуває комунікативної самостійності  і тим привертає до себе увагу  читача, ніби «випадаючи» з рівного  ритму. Наприклад: На воротях, виряджаючи нас, тужила мати. Сива, стара й безпорадна; Падали колоски, і в шелестінні їх — брязкіт бокалів вина... Скигління  голодної дітвори: хліба!.. Трояндовий сміх жінок-красунь... Тужне зітхання з-під дрантя (А. Головко); Гришиха  присів пав- проти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він  дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долото і вклав  у неї окрайчик: — Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає (Гр. Тютюнник).

 

Парцеляція є експресивним явищем усної мови. Її виникнення пояснюється  тим, що в безпосередньому живому спілкуванні немає можливості все  наперед продумати до останнього слова. В процесі говоріння виникає  потреба інтонаційно виділити окремі одиниці, розширити й уточнити їх допоміжною інформацією. У художній мові парцеляція використовується для  створення стилістичних ефектів  живомовності, невимушеності, спонтанності спілкування. Наприклад: О, вже сошеняни пасіку привезли, — подумав Данило. — Знов на те місце, що й торік. Ну воно й правильно, бо в цьому краї, як узяти по Пслу, найбільше дикої  яблуні та груші, і ще ж і терну, черемхи скільки... ; — Ви гарно  граєте, — сказала дівчина перегодом. — Якби ж то! — сумно озвався  Ладко і, вже не сміючи присунутися  ближче (вчителька ж!), гаряче зашепотів: От скалсіть мені, чого воно так: як граю і не слухаю, виходить щось інтересне-інтересне... І красиве! А почну прислухатися — тікає... І пальці мені наче судомою зводить, наче я, як той Колсум'яка, цілий день колсім'яв... (Гр. Тютюнник).