Історія розвитку загальної психології

Автор: Пользователь скрыл имя, 23 Января 2012 в 22:19, реферат

Краткое описание

Вживання слова «психологія» (від давньогрецьких слів «psyche» (душа) і «logia»(розуміння, знання) уперше зафіксовано в західноєвропейських текстах XVІ ст. Поступово слово «психологія» ввійшло до буденного вжитку.

Оглавление

1.Етапи розвитку психології

2.Дохристиянські часи – XVII ст..

3. Розвиток психологічної думки у XIX-XX ст..

4.Розвиток психології в Україні

а) психологія в Галичині

Файлы: 1 файл

Психологія.docx

— 62.87 Кб (Скачать)

Психологія  у Галичині

У Галичині психологія була пов'язана до 1939 з польським вченими, професором Львівського Університету, зокрема з К. Твардовським, який 1901 заснував першу польську психологічну лабораторію. На Україні науку він мав посередній вплив через своїх учнів — українців, з яких найвідоміший С. Балей (1885—1952), що в перший період своєї діяльності досліджував психологічні творчості Т. Шевченка і дав перший український підручник "Психологія на Західних Українських землях", професор педагог психологіїтаємного укр. університету у Львові (1921-25) і Варшавського Університету (з 1928). автор праць з цієї ділянки і з розвиткової психології.

У СРСР перше  десятиліття під радянською владою психологія розвивалася однобічно, винятково як рефлексологія, наука, що намагається все психічне життя звести до рефлексів, тобто автоматичних відповідів на подразнення з виключенням застанови чи актів волі. Рефлексологія була відома й на Заході як один з психологічних напрямів, але не в такій крайній формі. В СРСР, і зокрема в Україні, питання П. зв'язане з розкритикованим ідеалізмом, натомість рефлексологія, утотожнена з матеріалізмом, стала ортодоксальною наукою; П. послідовно зникає з шкіл, зникає й саме її визначення. Центром укр. рефлексології був Харків з Укр. Н.-Д. Інститутом Педагогіки (УНДІП); найвизначніший її представник — психіатр В. Протопопов, який щоправда визнавав ще сам «суб'єктивну стор. особистости», отже психіку, але П уважав за зайву науку, бо психіка, як епіфеномен, не входила в детермінізм природничих процесів. Цього самого погляду тримався й другий харківський психіатр Є. Попов, а І. Соколянський (з 1926 дир. УНДІП) взагалі заперечував людську психіку та свідомість, подаючи з цих позицій рефлексологію одиниці. В. Залужний поширив цю теорію на «рефлексологію колективів» на засаді — «все суспільне життя є рефлексом». Рефлексологія стала просто світоглядом. Такий самий інститут у Києві заснував психіатр А. Володимирський, що один з перших в Україні почав експериментальне вивчення психічних аномальностей дітей.. У Київському Інституті Народився Освіти рефлексологію викладав К. Мокульський. Поступово рефлексологія поширилася і на педагогіку; Дерново-Ярмоленко намагався застосувати павловеьку теорію умовних рефлексів при вихованні дітей. У Харкові виходив «Укр. Вісник рефлексології та експериментальної педагогіки» (1925-30). Щойно у 1930-их pp. почалася реакція проти однобічної механістичної концепції людини, як пасивного організму, поведінка якого зумовлена фізіологічними даними і середовищем; сама рефлексологія була визнана «вульґарною спробою біолО'Гізувати соц явища». Не заперечуючи фізіологічної основи, сов. вчені приймають автономію психіки, як «прикметности високоорганізованої матерії», що підпадає власним закономірностям; зокрема підкреслюється свідомість одиниці, відповідальної за свої вчинки (у протилежність до попереднього вчення про зумовленість вчинків індивідуума середовищем). Концепція залишається матеріалістична з запереченням субстанціальности незмінної душі, з підкресленням постійної еволюції свідомости, як продукту природи й історії. П. і далі залишається узалежнена від офіц. діалектичного матеріалізму і навіть від ужиткової доцільности, зумовленої потребами внутр. політики. Поворот від механістичної рефлексології до П. наступив від усвідомлення, що «будь-яка боротьба проти свідомости, намагання викинути її за межі науки стає на перешкоді соц. будівництву; зокрема, не дослідивши проблеми свідомасти, не можна зрозуміти ні соц. змагання, ні ударництва». Поворот до П, був найґрунтовніше арґументований Г. Костюком (з 1945 дир. Н.-Д. Інституту Психології у Києві, гол. укр. секції Всесоюзного Товариства Психологів, упорядник і основний автор першого укр. підручника П. для вузів), що з підстав матеріалістичного монізму тлумачив свідомість як одну з властивостей матерії на найвищих ступенях її розвитку. У цьому самому напрямі пішов і Д. Елькін (*1895; з 1930 завідувач кафедри Одеського Університету), який підкреслив індивідуальність овідомости, що належить конкретному суб'єктові.

Відтоді психологічні досліди розчленовуються на різні ділянки, чому сприяють різні дослідні інститути, які спершу концентрувалися у Харкові (реорганізований 1937 Психоневрологічний Н.-Д. Інститут, психологічний відділ Н.-Д. Інституту Педагогіки Народився Комісаріату Освіти УССР, Інститут Праці, Н.-Д. Інститут Дефектології), у яких однак гол. увага присвячується захворінням чи вродженим дефектам, що мають безпосередній чи посередній вплив на психіку людини. Згодом більшого значення набирає Київ, де 1944 створюється перша самостійна катедра П.; 1945 постає Н.-Д. Інститут Псилохогії Міністерства Освіти УССР, основним завданням якого є координація праці укр. дослідників. Інститут має відділи: заг. П., дитячої П., П. навчання, П. виховання, П. політехн. навчання, П. проф. освіти і праці, спеціальної П.; видає «Наук. Записки», тематичні зб., наук.-популярну літературу. ,1959 створено укр. Секцію Товариства психологів при Акад. Пед. Наук РРФСР, тепер Акад. Пед. Наук СССР.

З поодиноких ділянок психології найбільше розвинулися: дитяча й розвиткова П., над якою працювали серед ін.: Л. Балацька, Н. Вовчик-Блакитна, О. Запорожець, П. Зінченко (* 1903; автор історії П. і праць над П. пам'яті), Т. Косма (1931-35 pp. у Харкові на катедрі П.), Г. Костюк, О. Леонтьев, Д. Ніколенко, Павло Чамата (редактор підручника психології для педагогічних училищ, 1954); над філос. та фізіологічними основами П. працювала школа у Києві з Г. Костюком та О. Раєвським (з 1945 завідувач               

кафедрою П., вивчав також, поряд з П. Пелехом, історію П., а поряд з М. Жінкіним П. мови); досить добре розвинулася П. праці (Є. Мілерян).

 

Надія Ладигіна-Котс

  На Україні рано почали також цікавитися зоопсихологією (С. Балей, М. Паргамін). яка пройшла, процес розвитку: від антропоморфізації тварин через стадію механістичних теорій рефлексології, коли уважалося, що в психічності тварин та людей є тільки кількісні різниці, аж до новіших теорій (Н. Ладигіна-Котс, В. Протопопов, Г. Рогінський, А. Хільченко), які доводили, що психіка тварин зумовлена винятково біол. факторами, а людська свідомість — визначена ще й соц.

З цілком спеціалізованих дослідів треба назвати питання сприймання часу, зокрема впливу переживань на суб'єктивну деформацію відчування часу (Д. Елькін, Т. Козіна, В. Ярощук). Ю. Мошбиця працює над П. розв'язування матем. задач, Б. Баєва — техн. конструкцій.

За останній час укр. психологи перейшли до дослідження складніших питань, як формування світогляду й самосвідомости особовости (Чамата, 1956). О. Раєвський досліджує відношення закорінення свідомости у заг.-людських первнях і її залежність від конкретного середовища, зокрема суспільного класу, серед якої людина діє. Укр. психологи наближаються нині до гуманістичної П., а П. як науці приписується тепер в УССР важливе теоретичне й практичне значення в усіх галузях суспільного життя.

П. у еміграції зосереджується спершу у Празі, де Я. Ярема, проф. Укр. Вищого Пед. Інституту ім. Драгоманова розвинув у 1923 — 30 pp. жваву діяльність, досліджуючи проблеми психографії в школі й видавши підручник пед. П. О. Іванов розробляв у чеському Психотехн. Інституті Академії ім. Масарика психотехн. проблематику, бувши одночасно до 1945 р. доц. Укр. Вільного Університету, в якому, однак, більше уваги присвячено П. щойно у мюнхенський період діяльнасти університету. Катедрою заг. П. з 1946 керує О. Кульчицький, що працює у дусі цілісноструктурної П. та пед. характерології. Неврофізіолог М. Міщенко викладав експериментальну П. (1946 — 49), з 1955 катедрою соц. П. керує В. Янів, який вийшов від досліджування П. в'язня, пізніше віддався психологічній інтерпретації соц. прямувань українського народу. Найбільше уваги мюнхенський осередок приділяє вивченню психічних властивостей українців (етнопсихології), організувавши серед ін. тематичні зустрічі з чужинецькими вченими (1953 — Мюнхен, 1954 — Лювен). У ділянці етнопсихології співдіяли також педагог Г. Ващенко, що дав також огляд рефлексології в УССР, філософ і історик української культури Іван Мірчук та філософ і літературознавець Д. Чижевський. У США працює Б. Цимбалістий (* 1918), який вийшов від експериментальної П., досліджуючи питання геометрично-оптичното обману.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Використана література

  1. Загальна психологія. Навчальний посібник / Варій М. Й. - 2-ге видан., випр. і доп. — К.: «Центр учбової літератури», 2007.- 968 c.
  2. Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, 3. В. Огороднійчук та ін. — К.: Либідь, 2005. — С. 464.
  3. Загальна психологія: Навч. посібник / Максименко С. Д., Соловієнко В. О. — К.: МАУП, 2000. — 256 с.

Информация о работе Історія розвитку загальної психології